Елізабет Гілберт «Істи. Молитися. Кохати»

Чи можливо описати любов з першого погляду?! Мабуть через переповненні відчуття це зробити не вдається, думки блукають і воз’єднати їх воєдине дуже складно. Так в мене сталось із книгою «Їсти. Молитися. Кохати», адже тільки я її відкрила і почала читати, то зрозуміла: Так! Це воно!

Скажу чесно, книгу раніше не читала і однойменний фільм теж не дивилась. Раніше, в далекому 2006 році, саме цей твір спричинив справжній книжковий бум у людей, а кіно, з неперевершеною Джулією Робертс, цей ефект лише підсилило. Але, я не шкодую, адже дочекалась перекладу книги українською мовою і насолодилась нею сповна.

istu_molutus_kohatu_0

Відгуки на цю книгу у людей просто неймовірно протилежні – одних вона всіх зачарувала, інших розлютила. Прочитавши її, можу сказати наступне…

Так, ця книга не літературний шедевр і не гід для подорожуючого. Це епістолярний роман у формі розповіді від першої особи, і його мета — передати читачеві духовний досвід, ідеальну формулу щастя – їсти, молитися, кохати, яку автор віднайшла у своєму житті. Тому, книга має потрапити до рук читача вчасно, в потрібний момент. Читаючи її на декілька років раніше, я би її просто не зрозуміла, точніше — не сприйняла б. Не сприйняла би цю книгу та моя частина, яка зараз вже подорослішала та змінилась.

Тому незважаючи на велику кількість негативних відгуків, я ставлю цій книзі п’ять зірочок із п’яти і багато-багато особистих сердечок.

Але все по черзі.

Автор ділить книгу на три частини, тому я зроблю так само і пройдуся по кожній.

  1. Італія або те, що ти їси чи 36 історій про пошук насолоди.

Ми — це те, що ми їмо. Їжа — це пальне, енергетичне живлення для організму.

Тому цілком логічно, що саме цій темі автор виділила окремий розділ.

Чому саме Італія?  Тому що до цієї країни потрібно приїхати заради наступних чотирьох речей: архітектури, католицьких храмів, футболу, на рівні національного надбання, та, само собою, смачної їжі.

У далекому 1986 році, коли вперше світ дізнався про фастфуд, в Італії на противагу цьому виду харчування виникла гастрономічна концепція слоуфуд (англ. slow food – повільна їжа). Це була нова філософія харчування, ідеї якої полягала в давно забутій нами істині – їжу потрібно ретельно пережовувати, не поспішати, їсти лише хороші органічні продукти та отримувати неабияке задоволення. Людина має право на смачну, корисну та гарну їжу.

Культурно харчуватися – це тренд. Ритуал прийому їжі – це акт пожертвування часом заради насолоди смакування кожного шматочка приготованої страви. І для цього не потрібно ходити весь час у ресторани, аби відчути цей смак сповна. До цього руху легко долучитись на власній кухні.

Їжа — це запах. Їжа — це асоціації: Новий Рік – мандаринки, День народження – шоколад, Великдень – копчене м’ясо.

Одне з найбільш чудових і цікавих колективних занять для всіх членів сім’ї – спільне приготування їжі. Давно стало неактуальною думка про те, що готувати святковий стіл повинна лише господиня, яка в кінцевому результаті навіть не встигає нормально відпочити та поспілкуватися з гостями, так як постійно зайнята обслуговуванням столу. До цього процесу обов’язково потрібно залучати усіх, тим більше малюків.

Щаслива та дитина, яка готує разом з мамою на кухні. Дітям так подобається ліпити щось із тіста, вареники чи печиво. Нехай цей процес займе вдвічі більше часу, буде набагато більше бруду, адже борошно буде по всій кухні, але це ті спогади, які залишаться в пам’яті дитини на все її життя. А ще якщо додати в їжу таємні інгредієнти у вигляді почуттів та побажань, то навіть звичайні цукерки стануть таблетками доброти, мудрості та взаєморозуміння (кажу це із власного досвіду).

Ми забуваємо про те, що зміст їжі полягає в тому, щоб її розділити з кимось. Багато в чому прийом їжі це сімейне заняття, яке в сучасному світі допомагає зближувати сім’ї, тому що найчастіше дорослі кудись поспішають і спізнюються, їдять на ходу і практично не спілкуються з дітьми

Саме на це звертає увагу Ліз Гілберт. І що не менш важливо, робить такими своїми розповідями книгу смачною, дозволяє відчути через опис саму їжу та її смак.

Звичайно для всього цього не потрібно їхати в Італію, хоча це і не завадить, але задуматись про вагому роль в приготуванні їжі, самому її споживанню та естичному вигляді, адже спершу ми їмо очима, потрібно вже зараз. І я вважаю, що це правильно.

2. Індія або вітаю нашу зустріч чи 36 історій про пошук віри

Скажу чесно, ніколи не займалась йогою і ніколи цього не прагнула, але я завжди підтримую те, що викликає у людей стан спокою та блаженства,  наближує їх до Господа.

Я сама, в певний період життя, молилась кожен день 2 – 3 години безперестанку, і насправді це мені допомогло віднайти себе та довіритися Богові.

Наше життя так влаштоване, що ми постійно щось шукаємо, щось прагнемо, щось хочемо здобувати. Здобуваємо одне, відразу хочемо інше і, по суті, ніколи не буваємо щасливі, адже результати наших досягнень чомусь приносять нам задоволення лише на кілька днів, тижнів чи місяців. Чому все так? Все тому, що ми не розуміємо те, що найцінніше вже в наших руках – це наші стосунки з Богом. Бог є з нами кожної секунди, Він завжди відкритий. Ми ходимо до церкви, причащаємося, але чи насправді зустрічаємо там Бога?

Для мене цінним в цьому розділі було намагання героїні зосередитися на молитві та зупинитися хоча би на хвилину у цьому житті.

«Як і більшість людей, я несу на собі тягар того, що буддисти називають «розумом-мавпочкою» – думками, що скачуть з гілки на гілки, і зупиняються лише тільки почухатися, сплюнити  і заверещати. Перескакуючи від далекого минулого до невідомого майбутнього, мій розум гасає просторами часу туди-сюди, активуючи безліч ідей на хвилину, невгамовний і недисциплінований. Саме по собі це не проблема. Проблема – це емоційна прив’язаність, що йде за цим процесом мислення. Щасливі думки мене роблять щасливою, та – лишенько –  як швидко я знову стаю тривожна і дратівлива, коли моє відчуття щастя раптом вивітрюється. Потім я пригадую інші болючі епізоди і знову накручуюся та злюся. Далі мій розум вирішує, що пора себе пожаліти. А ось і відчуття самотності тут як тут. Ми є те, що ми думаємо. Ваші емоції – раби ваших думок, а ви – раб ваших емоцій. Ви ніколи не є там, де ви є».

Саме такий жвавий розум не дозволяв їй сповна відчути Бога. Буває так, що починаєш молитися уважно, а через певний час зграя думок про все на світі оточує твій розум, увага розсіюється, а отже знову не має гармонії.

«Бог живе в тобі крізь тебе. Через тебе. Тобто ти і є Бог… Щоб пізнати Бога, треба відректися лише від одного – почуття власної відокремленості від Бога. Тому просто залишайтеся таким, якими вас створив Господь, з вашим природнім характером».

Не важливо яке у Вас віросповідання, головне віра та молитва, яка може бути скільки завгодно та коли завгодно. Бог в серці кожної людини, чує кожного та на кожного має час.

3. Індонезія або «навіть у мене в трусах все помінялось» чи 36 історій про пошук рівноваги. 

Любов виникає з любові.

Без кохання життя наче пустий графин. Але кохання не потрібно шукати, відчайдушно чекати, воно прийде саме, тоді коли йому час. Любов — це як весняна листівка від Господа, несподівана, приємна, ніжна та трепетна.

Поняття «Любові» описана апостолом Павлом у 1 Коринтянам 13:4−7:
«Любов довготерпелива, любов лагідна, любов не заздрить, любов не чваниться, не горда, не поводиться нечемно, не шукає свого, не роздратовується, не гнівлива, не радіє з несправедливості, а тішиться правдою, усе покриває, всьому вірить, завжди надіється, все терпить. Любов ніколи не перестає…»

Героїня книги там, серед краси Балі (а чому би і ні), після пошуку себе, зустріла ту саму, свою людину. Тепер він їй скаже: «Я тут. Я люблю тебе. Якщо тобі потрібно не спати всю ніч і проплакати аж до ранку – добре, я буду з тобою. Якщо тобі потрібні ліки, нічого страшного, вживай їх знову – я все одно любитиму тебе. Якщо тобі більше не потрібні ліки, я теж тебе любитиму. Хай би що ти вчинила на цьому світі, ти не втратиш моєї любові. Я захищатиму тебе аж до смерті, і навіть після смерті – теж тебе захищатиму. Я ніколи не втомлюся тебе любити.»

eat-pray-love-poster

Я рада, що прочитала цю книгу. Рада, що прочитала саме зараз, коли всі ці істини зрозуміла сама ще раніше, нехай і через власні помилки.

Я не вірю, що людям може ця книга насправді не сподобатись. Ми не завжди читаємо інтелектуальні романи чи публіцистичні статті. Треба бути різними та відкритими. А цей твір допоможе віднайти своє «Я» кожному, хто цього насправді захоче.

Advertisements

Арчиба́льд Джо́зеф Кро́нін «Дерево Юди»

Archibald_Dzhozef_Kronin__Drevo_IudyЯкже я сама собі заздрю, що це лиш перша прочитана мною книга цього талановитого неймовірного письменника. Попереду мене очікує ще так багато його творів і я впевнена, що вони не залишать мене байдужою і ніколи не відпустять, і не зникнуть з пам’яті, як і ця його історія.

Не даремно кажуть, що талановита людина талановита у всьому. Кронін все життя працював хірургом. І аж коли в нього виявили язву, лікування якої потребувало цілковитого спокою, він взявся робити те, про що завжди мріяв – писати. Можна вчитися роками азам журналістики, мати величезний досвід, але не мати того єдиного, за що тебе пам’ятатимуть завжди – таланту пера.

Щоб ТАК писала людина, яка до того виписувала лише рецепти пацієнтам?! Його твори справжні! Він пише так, наче сидить навпроти тебе, і розповідає за горнятком чаю цю дивовижну історію.

Отже, Дерево Юди.Дерево без плодів.Символ зради.

Що важливіше в житті – щастя чи достаток? Духовне чи матеріальне? Ця тема є основною у творі.

Це розповідь про молодого перспективного лікаря Девіда Морі. Красивого, розумного, успішного, який  заради кар’єри  та власного збагачення, не задумуючись, підло та низько нехтує (двічі!) почуттями молодої, ніжної та прекрасної дівчини, яка любила його всім серцем та душею, і ладна була на все заради кохання.

Для одної доброї сім’ї зустріч з цією людиною стала особистим Апокаліпсисом (Боже, як  мені це знайомо!). Автор показує нам знищення таланту лікаря і принесення його в жертву культу грошей, благополуччю, вищому світу, який в результаті спустошуєйого душу.

Нічого нового. Такі історії ми, прямо чи опосередковано, зустрічаємо щодня.Але наскільки це страшно, що ми навіть уваги на них не звертаємо. Зрада стала частиною нашого життя, в якій ми виступаємо або героєм або глядачем. Але кого ж ми зраджуємо в першу чергу – себе чи інших?

Зраджувати легко, тому що ти знайдеш мільйон виправдань своєму вчинку у вигляді непередбачуваних обставин або простоюЛюбов’ю до себе.

Зраджувати легко, тому що люди наївні та довірливі. Вони деколи самі просять тебе про брехню, настільки вони хочуть щастя, нехай і оманливого.

Для таких, як Девід Морі, незнайомі почуття сорому і відповідальності. В них просто не має совісті як такої.Всім вчинкам є пояснення – так було зручно, логічно і цього вимагала, здається, сама доля.

Кожна людина по своїй суті є егоїстом. Егоїзм взагалі є двигуном прогресу. Людина ставить перед собою мету і дає собі установку досягти її. Якщо егоїзм у неї в нормі, розвинений і здоровий, то людина буде досягати своєї мети, враховуючи інтереси інших людей і не завдаючи їм шкоди. Тобто, думаючи не лише про власну ціль та вигоду. Але такий егоїзм не має  бути кредом усього її життя.

Триєдина сутність природи егоїзму описана в 1 Iвана 2:16:
«Бо все, що в світі: пожадливість плоті, пожадливість очей, гордість життєва, не є від Отця, а від світу».

Святий Августин казав, коли Бог на першому місці, тоді все решта теж буде на своєму місці.Злодій вкраде, алкоголік вип’є, наркоман прийме дозу. Так само, якщо ми захочемо бути з Богом – то неодмінно будемо. Одного з отців запитали: «Чому немає святих?». Він відповів: «Бо ніхто не хоче». (слова Владики Венедикта (Алексійчука).

Біблія не забороняє нам любити себе, але вчить нас любити ближнього так само сильно, як ми любимо самих себе. Зі збільшенням любові до себе повинна збільшуватися і любов до ближнього.

Давайте ділитися собою, допомагати, співчувати. Від того ми робимося кращі, адже наше серце потребує доброти, як тіло їжі.

Neil Gaiman «Neverwhere»

Пам’ятаєте мультфільм «Кораліна у Світі Кошмарів»?! Якщо він Вам сподобався, тоді і книга, про яку я зараз напишу, сподобається теж. А все тому, що придумав і втілив в життя, як і сценарій до мультфільму, так і саму книгу, неперевершений англійський письменник-фантаст — Ніл Гейман.

Він написав цю книгу про похмуре та сіре підземелля Лондона. За мотивами однойменного серіалу і через величезну кількість схвальних відгуків був номінований на British Fantasy Award, Bram Stoker Award и Mythopoeic Award.

юя 8 : > 3 4 5
Отже, Neverwhere (російською мовою звучить як «Никогде» або «Задверье») розповідає про пригоди стандартного молодого англійського хлопця, дещо невпевненого в собі, але який живе звичним для всіх нам життям – робота, дім, друзі. Та раптом зустрічає на вулиці дівчину, за якою женуться два найманих вбивці, вирішує їй допомогти та рятує. Саме ця зустріч стала для обох доленосною. Адже саме ця дівчина покаже йому світ, якого він і не знав, і не чув. Світ, схований під, так званим, верхнім Лондоном. Як тільки він потрапляє туди, герой зникає із звичного йому світу, люди його забувають, а опісля навіть перестають бачити.bagnigge-feat

Так, нижній Лондон існує, зі своїми святими, грішними, ангелами та демонами. Гейман осилив там всіх, від кого відвернулися, та всіх, хто себе загубив, і створив для них цілком іншу реальність, насичену пригодами та загадковими історіями. І ніхто із них більше вже не хоче змінювати своє життя та повертатися наверх.

Як каже сам автор, це дуже несправедливо, що казки створені лише для дітей і дістаються лише їм. Тому йому подобається бути, як він саме себе називає, — storyteller, і створювати щось таке у стилі готичного хоррор детективу.
Книга написана дуже легкою мовою, відчувається рука майстра.
По правді кажучи, взялась за неї просто із цікавості, але поринула у цю історію з головою і прочитала буквально за одну ніч.
Книга наповнена яскравими персонажами, кожен з яких міг стати героєм окремої книги, настільки вони неповторні та цікаві. b27daf801a224db771bbd278efaaf5b2-d6uo0en
Це Така собі чорна казка з чисто англійським гумором, який місцями є досить таки жорстким.

– Кошек любишь?
– Ну, в общем, да. Я люблю кошек.
Анестезия облегченно вздохнула.
– Бедрышко или грудку?


– Кажется, мне перерезали горло. Надо перевязать.


Якщо вам до вподоби історії про Гаррі Поттера, Хроніки Нарнії і Ви відкриті для чогось зовсім нового, ця книга відкриє вам туди двері. Не сумнівайтеся.

Еріх Марія Ремарк «Життя в борг»

1037497_0_Zhizn_vzaymi_m_Erih_Mariya__RemarkБог звертається до нас різними  засобами: нашою інтуїцією, порадами друзів, веселою піснею у хвилини смутку…

До мене Бог звернувся цієї книгою у найважчий період мого життя,— смерті найріднішої людини.

Такі ситуації роблять нас сильнішими. Але, як  хочеться кричати від того, що не такою ціною хочеш подорослішати та змінитись.

Уявіть собі на хвилину, що — Ви знаєте що помираєте, і жити Вам залишилось декілька місяців або навіть днів. Що Ви відчуваєте? Абсолютну безпорадність, хвилювання за близькими, котрі залишаться тут, але вже без вас, а, можливо, злість та образу? Страх смерті — це зворотній бік волі до життя.

В даній книзі, хворих без порятунку людей відправляють чекати закінчення свого життя в лікарню, яка забезпечує порядок, стерильність і кваліфікований догляд. Але, є в ній одне неминуче – байдужість. Чиясь мама, донька чи внук перетворюються на просто хвору з ліжка № 2 палати № 6.

Ми молимося в церкві про дарування “безболісного, бездоганного, мирного” кінця нашого життя. У таких безликих обставинах, які дає лікарня, це забезпечити практично неможливо.

 2_Remark.ZHizn-vzajmy2

«- Почти ни один человек не думает о смерти, пока она не подошла к нему вплотную. Трагизм и вместе с тем ирония заключается в том, что все люди на земле, начиная от диктатора и кончая последним нищим, ведут себя так, будто они будут жить вечно. Если бы мы постоянно жили с сознанием неизбежности смерти, мы были бы более человечными и милосердными.
– И более нетерпеливыми, отчаявшимися и боязливыми, – сказала Лилиан, смеясь.
– И более понятливыми и великодушными…
– И более эгоистичными…
– И более бескорыстными, потому что на тот свет ничего не возьмешь с собой.»

 

Головна героїня книги, Ліліан, така тендітна та незвичайна, вирішила провести час, який залишив їй Бог, цікаво, і насичено. Побачити та відчуте те, в чому себе завжди, з незрозумілих причин, обмежувала та відкладала на потім.

 

JFSnYXdUeiI«Понятие времени весьма растяжимо <…> Человек, которому предстоит долгая жизнь, не обращает на времяни какого внимания; он думает, что впереди у него целая вечность. А когда он потом подводититоги и подсчитывает, сколько он действительно жил, то оказывается, что всего-то у него было несколько дней или в лучшем  случае несколько недель. Если ты это усвоил, то две-три недели или два- три месяца могут означать для тебя столько же, сколько для другого значит целая жизнь.»

Насамкінець, я хочу процитувати лист, який прочитала нещодавно і дуже шкодую, що не бачила його раніше. Але, все у цьому житті з’являється тоді, коли йому час. Можливо, раніше, через почуття супротиву ситуації, яка склалась в моєму житті, я би його і не зрозуміла.

Лист Феофана Затворника до його вмираючої сестри.

 

“Прощай, сестро!

Господь хай благословить відхід твій і шлях твій по відході твоєму.

Адже ти не вмреш. Тіло вмре, а ти перейдеш в інший світ жива, пам`ятаючи себе й увесь навколишній світ.

Там зустрінуть тебе батько і матінка, брати й сестри. Поклонися їм, і наші їм передай привіти й попроси потурбуватись про нас.

Тебе оточать твої діти зі своїми радісними вітаннями. Там краще тобі буде, ніж тут. Тож не жахайся, бачачи смерть, що наближається: вона для тебе двері в краще життя.

Ангел-хоронитель твій прийме душу твою й поведе її шляхами, якими Бог повелить.

Гріхи будуть приходити – кайся у всіх і будь міцна вірою, що Господь і Спаситель всі гріхи тих, що розкаюються загладить. Загладяться й твої, коли покаялася. Цю віру якнайсильніше оживи в собі й перебувай із нею нерозлучно.

Хай дарує тобі Господь мирний відхід!

День-другий, і ми всі з тобою. Тому не тужи за тими, що залишаються. Прощай, Господь із тобою!”

Джин Квок «Дівчина в перекладі»

Girl-in-TranslationСеред книжок, як і серед людей, можна потрапити в гарне і погане товариство. Я вирішила розповісти про книгу, яку мало хто читав, а може і чув, бо вибираю їх не із списку складених рейтингів, а ті, які таємно кладе на мою книжкову полицю саме життя.

«Китайська мудрість говорить: нашим життям керує вітер долі, змушуючи нас прямувати у визначеному напрямку. Люди із сильною волею можуть протистояти бурі і вибирати власний шлях, в той час як слабкі вимушені іти туди, куди прямує їх вітер». Саме з таких слів починається ця дивовижна розповідь невідомої для мене Джин Квок та її книги «Дівчина в перекладі».

Це історії боротьби за краще життя, історія сильного характеру та незламної долі, історія шляху до мрії.

Думаю, всі чули вислів «Не плутайте туризм з еміграцією». Цей лозунг супроводжує книгу від першої сторінки до останньої.

Справді, для багатьох еміграція – це халява. Там все дадуть, нагодують, буде де жити, робота і, головне, багато грошей.

Колись, одна людина сказала мені – «Еміграція – це ще й імміграція. Їдете не тільки звідкись, а й кудись». Зазвичай, в нас є два варіанти поведінки. Перший, це коли ми ідеалізуємо суспільство та людей нової країни. Ми сміємося з їхніх жартів, хоча менталітет в нас інший і, можливо, нам навіть і не смішно, але боїмося показати себе справжніх. Хай так буде. Інший, це коли ми вважаємо себе кращими за іноземців. Нема чого нас вчити і виправляти нашу англійську мову. Я українець і цим горджуся.

Якщо ви вже змінюєте свій світ і плануєте  будувати його в новій країні, то почніть робити це правильно із самого початку. Без ілюзій, з конкретним планом, але із своєю самобутністю, якою обдарував Вас та Ваш народ Господь.

Психологічні переживання у всіх переселенців однакові. Усі шукають свою «американську мрію». Що відчувають люди, котрі опиняються в новій країні, з якими труднощами вони стикаються, що вони очікують і що в результаті отримують?

Маленька Кімберлі та її мама приїхали з Гонконгу в Америку. Без знання мови. Без роботи. Без житла. І, головне, без бажання матері змінити ситуацію. Тоді чим їхнє «нове» життя в новій країні відрізняється від того, що було? Успіху досягає лише та людина, яка конкретно ставить собі мету і маленькими чи великими кроками, але досягає її. Таку мету собі поставила дитина, для якої мама не стала крилом захисту та підтримки. «Просто деколи наша справжня доля відрізняється від тої, яку ми собі уявили».

Є мрія? Іди до неї. Не виходить іти? Повзи до неї. Не виходить повзти? Ляж і лежи в напрямку мрії.

Для когось це розповідь буде історією Попелюшки, для когось фантастикою, а для мене кожне слово в ній правда. Читаючи, ми завжди проводимо паралель з нашим власним життям. Так от мені, як і героям книги знайома бідність, знайоме почуття старатись зі всіх сил вижити і жити, а найголовніше – нести відповідальність за своїх близьких і ставати на ноги кожен раз, коли життя кладе на коліна. Тільки в казці все найкраще отримуєш легко, а в реальному житті для цього потрібно багато і  багато працювати.

Цю книгу потрібно читати всім, хто вважає, що нездатен чи не може боротися у цьому житті, в кого опустились руки, тим, кому потрібно натхнення та мотивація, та всім в кого є діти, адже «… батьки для того і існують, щоб зробити життя дітей кращим». Давайте про це не забувати і не боятися нести відповідальність.

Я бажаю, щоб і у вашому житті свій слід залишали люди з добрим серцем та душею, а Ваші двері були відкриті лише для тих хто принесе щастя. І нехай це щастя, буде на рідній землі. Це найкращий варіант.

Деніел Кіз “Квіти для Елджернона”

Не біда з’явитися на світ в качиному гнізді,

якщо ти вилупився із лебединого яйця (Г. К. Андерсен)

 

146140342Люди діляться на дві категорії: ті що рухають світ вперед своїми винаходами, і ті, що ними користуються. Можна подумати, що першим мало б житися краще, але зазвичай все навпаки. Розумні люди часто залишаються без розуміння та підтримки з боку оточуючих, їх вважають диваками, а от інша категорія людей живе прекрасно, в них море друзів, гарна робота та щаслива сім’я. Чому все так?

Книга «Квіти для Елджернона» – це історія хлопця на ім’я Чарлі Гордон, який є розумово відсталим, але який дуже хоче бути таким як усі. Він погоджується на цікавий, проте небезпечний експеримент, який може зробити його найрозумнішою людиною на землі. Все ніби просто, але читаючи його думки, з кожною новою сторінкою, я розуміла те, що до цієї книги не знала абсолютно нічого про таких як він. Я навіть не задумувалась, що такі люди думають про нас, звичайних здорових людей і не в повній мірі розуміла, яка я щаслива і чим мене обдарував Бог.

Як часто ми бачимо людей з обмеженими можливостями? Та практично кожен день. Але чи помічаємо ми їх? Напевно підсвідомо ми стараємось їх уникати чи думати добре, що це сталось не зі мною.

Коли здорова дитина і дитина, наприклад, хвора на аутизм чи синдром Дауна, разом бавляться на дитячій площадці батьки завжди стараються свою здорову дитину забрати подалі. Для дітей таких обмежень не існує. Вони відкриті. Діти маленькі ангели, і в першу чергу відчувають душу. Отже, ми з народження є іншими, ми народились без страху, без надбудованих стін та бар’єрів у спілкуванні між різними людьми, але вбиваємо в собі цю рису, а згодом вбиваємо її і в наших дітях.Чарлі сказав, «щоб завести друзів, треба мати більше, аніж просто високий коефіцієнт інтелекту»

Людина може досягти всього, інвалід вона чи ні, а все тому, що їй дано від природи вміння пристосовуватися. Дуже часто люди без рук та ніг малюють неймовірної краси картини, люди на візках підкорюють найвищі гори чи танцюють бальні танці, люди які ніколи не бачили цей світ оспівують його красу у своїх віршах та піснях. Вони знайшли себе і не закрилися у власному світі без людей та спілкування. Якщо у людини є голова, вона вже може працювати та заробляти. Але! Для цього потрібно, щоб важливі для неї люди вірили в неї. Віра здатна робити дива і вона потрібна всім. Одна фраза – «Ти зможеш! Я в тебе вірю» – дарує крили. А це вже початок. «Людина, що володіє розумом, але позбавлена здатності кохати і бути коханою, приречена на інтелектуальну і моральну катастрофу, а можливо, і на важке психічне захворювання»

Прочитавши цю книгу, ви почнете дивитися на світ іншими очима, ви почнете помічати людей не таких як ви, ви більше зрозумієте їх душу та думки, і це зробить вас добрішими.

Але, найголовніше ви перестанете жаліти, а почнете допомагати, принаймні просто не відводячи своїх очей, а звичайним «Привіт. Як тебе звати?».